Весільні обряди: сватання

Якщо розвідки були підготовчим й необо­в’язковим етапом ве­сільної обрядовості, то сватання посідало в ній дуже важливе місію. Тож після вдалих розвідок родина парубка вирішувала кого ж послати сватами (їх ще називали «старостами») до «красної дівиці».

Молодий збирає старостів

Коли на сімейній раді їх кандидатури було затверджено, батьки посилали сина до майбутніх сватів, щоб він сповістив їм про по­чесну місію і попросив виконати її. Вони, звісно, від такої нагоди відмовитися не могли.

В українських селах, де все життя було підпорядковане землеробській праці, сватання зазвичай відбувалося у вільний від польових робіт час. Доречно це було робити на М’яс­ниці та від Паски до Трійці, або на Покрову.

Микола Пимоненко - "Свати"

Микола Пимоненко - "Українська ніч"

Разом зі сватами до дівчини найчастіше йшов і сам хлопець (адже старости повинні були показати його майбутній рідні).

Сватання було певним дійством, зі своїм сценарієм, що різнився в кожній місцевості. Він починався з того, що свати вирушали в ро­дину дівчини, аби засватати її за свого парубка…

«Прийміть мене, мамо, я ваша невістка» (!)

А раніше все було зовсім по-іншому. Не було сватів і гучного сватання, та й парубок сидів вдома. А приходила… дівчина (цей варіант сватання був поширеним у XVI—XVII століттях). Вона йшла до батьків хлопця, якому хотіла бути за дружину, і казала його матері; «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка».

В інших культурах у певний час теж було поширене сватання дівчини до хлопця. У ньому відчувається відгомін матріархату. Але вже в часи середньовіччя про цей звичай почали відгукуватися негативно і він зійшов нанівець. Та тільки не в Україні. Тут довго побутував вислів «піти заміж» (а не «взяти заміж»). Звичай цей зберігався до XIX століття.

Дівчині з дитиною не відмовляли

Піч - вірна порадниця у шлюбних справах

Зовсім недавно це траплялося в історичному вимірі – якихось два з половиною столття тому. Дівчина в той час мала право на сватання, як і хлопець.

Дуже рідко дівчина зазнавала поразки. І навіть якщо хлопець спочатку не виявляв згоди, батьки протягом кількох днів намагалися вмо­вити його: мовляв, бачиш, вона ж тебе кохає, буде гарною госпо­динею.

Гарбуз і макогін – атрибути відмови

Дівчина ж, якщо не хотіла виходити заміж за парубка, який прийшов свататися, могла винести йому на знак відмови гарбуза або макогін. Тоді хлопця ще довго дражнили: «А що, дістав гарбу­за?» або «Це той, який макогін облизав».

Тож щоб уникнути подіб­них клинів, попередньо перед сватанням влаштовували «визнаванки». Або ж ішли свататися пізно ввечері, щоб ніхто того гарбуза не побачив.

Картина Миколи Пимоненка

Ніхто не хотів отримати гарбуза

Утім, гарбуз не завжди був атрибутом відмови. Якщо відмов­ляли батьки, то вони робили це більш м’я­ко, коректно: підно­сили сватам по ча­рочці і повертали при­несений ними хліб. Але, зрозуміло, у та­кому становищі все одно ніхто не хотів опинитися.

«Віддайте нашому князю куницю…»

Власне сватання являло собою усталений спектакль, при чому він міг різнитися залежно від села. Усі знали свої ролі та розуміли про що йдеться, коли старости пізно ввечері заводили розмову про куниць, корівок, мисливців та бичків.

Приходячи ввечері в обійстя дівчини, свати стукали у вікно хати або у двері палицею, і вже по цьому стуку можна було їх розпізнати. У XVIII столітті цю палицю давав їм хлопець як символ того, що наділяє їх повноваженнями представляти його у цій хаті.

Навіть якщо батьки вже знали, що мають прийти свати, вони не подавали виду, ніби й гадки не мали, що відбувається. На прохання впустити казали щось на зразок: «Та хто знає, що ви за люди, чого добиваєтеся. Ніч надворі — хто відає, чи добрі ви, чи злі».

Але ж, порадившись, сватів впускали. У сватів із батьками міг відбуватися, наприклад, такий діалог:

— Кланяємося вам хлібом і сіллю, — кажуть свати.

— Спасибі за хліб і за сіль. Проходьте й сідайте.

— Да тут не так, щоб сідати, коли б чого пошукати.

— Ой, ви недобрі люди: просилися ночувати, а вже думаєте нас грабувати.

— Добрі – недобрі, дайте-нам пошукати куниці, що ховається під солом’яні копиці.

— Де ж таки ви чули солом’яні копиці? Слава Богу, сей рік жито вродило – усе в’язали в снопи, а сіно в копиці гребли.

— Дозвольте пошукать-таки – не куниці, дак лисиці, а ми знайдемо в солом’яній копиці… та у нас іще тут надворі люди є, – кажуть свати і, відчиняючи двері в сіни, кличуть молодь та самих закоханих, — ідіть-но сюди!

— Чи віддасте за нашого Івана свою дочку? Пройди, лишень, Іване по хаті. Побачимо чи не кривий, чи не горбатий, чи не сліпий та не безокий.

Потім вони звертаються до батька:

- А що, свату, вподобав нашого парубка? А наш парубок вашу дівку вподобав. Да й кажіть уже – докіль воду варить, пора й лад робить.

Рішення приймала дівчина

Якшо дівчина була згодна, то злазила з і ніби роздумуючи, починала колупати піч. Батько кілька разів повторював запитання дівчині і дівчина виголошувала відповідь.

Після того як була виголошена відповідь, на знак згоди дівчина мала в’язати сватів рушниками (або просто підносила їм хліб), а своєму коханому, відтепер — нареченому, подати хустку.

Перед цим її батько, жартуючи, казав: «А що, дочко, в нас і рушників нема, може, нічим старостів пов’язати, може, ти нічого не придбала?» Через якусь мить дівчина з’являлася зі своїм виши­тим добром.

Приймаючи рушники, старости низько вклонялися і дякували батькам, що «дочку рано будили, доброму ділу вчили», і дівчині — за те, що «рано вставала і хороші рушники придбала».

Після цього нерідко починалося обговорен­ня посагу та інші важливі весільні справи, адже вважалося, шо справа вже вирішена.

Це стаття з циклу “Весільні обряди” про традиції українського весілля. Дізнайтесь більше, переглянувши споріднені дописи:

• Весільні обряди: викрадення та викуп
• Весільні обряди: підготовка посагу
• Весільні обряди: допити або визнаванки
• Українське весілля

Джерела:

Таболкін Д. – “Дитяча енциклопедія: Українські традиції і звичаї”, Харків “Фоліо”, 2008;

Войтович В. – “Українська міфологія”, Київ “Либідь”, 2005;

Воропай О. – “Звичаї нашого народу: етнографічний нарис”.