закрыть
Вітаємо!

Приєднуйтесь до нас на facebook!
ЧільнаПро музейІсторія музею

Історія музею

Ми згадали усе найцікавіше, що з нами траплялось

Будинок, який збудував Батько

Історія музею

Музей своїми руками

 

Пан Савка, 59 років

Господар музею про започаткування справи, очеретяну стріху та чесність в етнографічній експедиції.

 

Господар етнографічного музею, Пан Савка, розпалює кузню

Для мене завжди було важливо, чи дійсно моїм гостям цікаво. Багато речей я робив інтуїтивно, ніби знав, що так правильно.

Ось я спорудив циганську ковальню, додав інтерактиву до екскурсії, а потім дізнався від іноземців, що у них всі так роблять. Але в Україні, ми були першими, хто зробив це у такому масштабі.

Першим нашим одягом були сценічні костюми без натяку на самобутність. Я купив їх у знайомого на заводі за 50 грн.

 

Хату ми придбали навесні 2004, бо хотіли розширити город. Тоді ми ще не здогадувались, що хаті баби Марії судилося стати культурним осередком, а картопля стане останнім, заради чого ми всім цим займатимемося.

 

Хату ми придбали у родичів баби Марії. Свої останні роки старенька топила «по чорному», себто весь дим з печі йшов у хату, бо комин завалився, а її природжена скромність не дозволяла просити про допомогу. Ця 90-літня жінка була справжнім втіленням того буремного століття, що не раз ламало її долю. Кажуть у молоді літа баба Маня була дуже вродливою, але старість зустріла сама і без дітей. Не ходила у близькі магазини, щоб побільше пройти пішки, тому щодня находила понад п’ять кілометрів. Сама лазила до яру рубати дрова і виносила нагору оберемок поліняк. А ще дітей любила. Мої, коли були малими, ходили до неї на Різдво та Великдень.

 

В хаті було страшно. Стіни застилала непролазна павутина. В печі жили щурі. Ніздрі виїдав стійкий запах горілого, через вікна не просвічувало сонце, а кіптяву на стінах здирали заступом.

 

Важко було вгледіти красу за усим тим безладом. Біля груби посеред світиці стояла півтораметрова гора піску, а з-під лави вибігали куниці, що звили там своє гніздо. В сінях було не переступити через струхлявівші дрова. Думали зробити з хати господарську клуню.

 

Якось я прийшов додому і за вечерею сказав, що робитиму музей. Дружина спитала, а що в нас є? І я відповів, що є бабине жлукто, кошіль, макітра, решето і чоботи.


Яке дерево, такі його квіти. Які батьки, такі й діти.

Уся моя родина і я сам виросли в селі, тому тяжка праця нас не лякала. Важко було, але ми сприймали цю грандіозну реконструкцію, як захоплюючу пригоду. Врешті не щодня випадає нагода відновлювати двохсотлітню архітектурну пам’ятку.

 

Спекотним літом 2004-го Олександр Денисенко знімав у нас кіно «Троянський спас». Для масовки сходилось все село. Тоді у нас була досить дивна конструкція двору — не було паркану, а стояла одна лише фіртка, через яку заходили у двір герої фільму.

 

Дід Василь клепає косу

Наповнення екскурсій приходило саме собою. Багато розповідали про минуле батьки.

Мама дружини робила смачнющі вареники, а тато — виплітав дубові батоги та вчив гостей клепати косу, щоб довго не тупилася.

Хата була покрита дореволюційним квадратним шифером 30х30 см. Матеріал не сказати, що сучасний, але хотілось самобутності. Тоді я почав перші досліди з очеретом. Бігав до яру, нарізав на озері товсті очеретяні снопи. Але не знав, як його класти, тому вистилав тонким шаром прямо на руберойд.

 

Восени 2004 прийняли перших гостей. То було українське подружжя, яке всю ніч грало весілля, а на ранок відлітало здобувати долю у далеку Австралію. Дев’ять років по тому, у 2013, Анна та Андрій разом з малими Тарасом і Софійкою знову були у нас на гостинах. Ці діти — ровесники музею.

 

Знаєте, легко знаходити з людьми спільну мову , коли ти «Гриши гармоніста син».

Ми власноруч покрили садиби очеретом. Вартість такої роботи захмарна, тому довелось вчитися, щоб дах був якісним і не боявся злив. У пригоді стала технологія, за якою нині криють дахи в Голандії. Чому очерет? Напевно запитаєте ви. Бо, щоб покрити таку площу соломою треба вручну викосити кілька гектарів. Якщо косити комбайном, то поламаються стеблини. Більше того, якщо в колосках лишиться бодай трохи зерна  на даху заведуться миші.

 

Досі жалкую, що заради городу зрізали бабин садок. Кажу собі, що ті яблуні не родили і рано чи пізно до них усе одно прийшла б сокира, але от, що не стало розлогого столітнього дуба — дійсно шкода. Зате на його місці висадили малину.

 

Першим нашим одягом були сценічні костюми без натяку на самобутність. Я купив їх у знайомого на заводі за 50 грн. У нас навіть є фотографії, де ми стоїмо, вдягнуті у блискучі шаровари.

 

Історія Хутора Савки

Кожен сніп притягується до жердки прутом і рівномірно покриває 40 см площі. На цю стріху у нас пішла повна фура очерету і місяць щоденної праці.

.

P5245944

Між колодами ще видно мох, що слугував природним теплоутримувачем.
Весна 2009 року.

Ми почали розумітись на автентиці після перших експедицій. Їздили переважно Переяславщиною та до мого рідного села, Рудні Тальської, Іванківського району. Знаєте, легко знаходити з людьми спільну мову, коли ти «Гриши гармоніста син». У спілкуванні з людьми дуже важливо бути чесним, фальш за версту чути. Тому ми завжди спершу розповідали, що робимо музей, показували альбом, а тоді питали, чи не лежать у них на горищі «які ‘мо старі ночви» і коли люди впевнювались, що ми не перекупники — дарували, чи продавали нам доволі рідкісні старовинні речі.

 

Українська кухня підходить виключно всім народам світу. Не знаємо, можливо справа у добре натопленій печі, або в тій особливій енергетиці, з якою готують моя теща з дружиною. Але гості рідко лишають півмиски, як правило просять досипати ще стільки ж. Так, ми можемо впевнено заявляти, що нагодуємо голодного.

 

Світлиця поліської хати 18 століття

Німці та французи впізнають у наших жорнах батьківський млин, а варяги (шведи), ті взагалі називають безмен «бежменом».

У нас побували гості з 95 країн світу. Ми бачили, як щиро вони захоплювалися українською культурою, як сильно вірили у нашу справу. І розуміли, що знайомити світ з Україною — роль надзвичайно відповідальна.

 

— Мене завжди тягнуло до колиски народних традицій, до історії, яка говорить до нас крізь дерево, поточене шашлем.

Ми зрозуміли, що відкриваємо людям Україну, яку відчуваєш серцем.

Виявляється, у європейського та українського села спільного більше, ніж здається. Те, у чому ми різні, знаходиться вище за суспільною ієрархією. А традиції, особливо давні, язичницькі, у наших народів одні й ті самі. Відрізняється лише їх обрядова форма. Приміром і ми, і вони святкуємо Великдень, Трійцю, Купала та Коляду (Різдво). Німці та французи впізнають у наших жорнах батьківські млини, а варяги (шведи), ті взагалі називають безмен «бежменом».

 

Хата зводиться

Оскільки садиба належала дворянському роду, то була зведена з товстелезних соснових колод та мала ще одну кімнату за світлицею.

Світлиця дворянської хати

Ми перевезли та наново спорудили у себе на подвір’ї  150-літню хату коростенських дворян. Досліджували село Мелені, відоме сумішшю Поліської та Волинської традицій. Під час чергової експедиції знайшли дворянську хату з багатою історією. Культурна пам’ятка має знаходитись там, де її можуть побачити люди, подумав я і вже восени 2009 ця красуня стояла у нас на подвір’ї.

 

Початок будівництва дворянської хати, 2009 рік

А так у 2009 році дивились на нас сіни.

Сіни дворянської садиби 1854 року

 

 

За 10 років ми усвідомили, чому служимо. Ми створюємо освітнє середовище, у якому відвідувачі пізнають народну культуру крізь усі п’ять відчуттів.
Ми відкриваємо Україну, яку відчуваєш серцем.

 

Кожен — коваль власної долі.

Далі буде!

 

 

Завжди раді гостям

Про музей

Вільні екскурсії

Спосіб вивчення української культури та історії XVII – XX століть, створений спеціально для вільних людей.

Розваги

Музики

Інструментальний фольклор та народний спів.

Про музей

Оглянути музей

Дізнайтесь більше про музей української ідентичності.

Розваги

Майстер-класи

Мистецтво звільнює уяву, дає душі творити самій.